Про таку етнічну групу як лемки більшість мешканців східної частини України дізналася лише на початку 20 століття. За сталінських часів було зроблене все можливе, аби згадка про них зникла назовсім. Але цим людям пощастило вціліти, зберегти не лише свої родини, а й батьківські традиції. Здавна їх називали ще лемаками, русинами та руснаками, селилися вони по схилах Західних та Східних Карпат, між річками Попрадом і Дунайцем на заході та Сян, Цироха й Уж на сході, пише сайт krakowchanka.eu.
Загальна територія Лемківщини налічує близько 10 000 квадратних метрів. На початку 21 століття вона входить до складу одразу 3 держав: Польщі, Словаччини та України. Історики відзначають, що саме лемки створили та зберегли цінний пласт культури не лише для української, а й європейської спадщини. Найцікавішими дослідники вважають обряди весілля, яких дотримуються лемки і у 21 столітті.
Весілля починається зі сватання
У давнину одружувалися на Лемківщині рано. Парували, коли хлопцеві виповнювалося 17-18 років, а дівчині – 15-17. Вподобання обох враховували, але вирішальне слово все ж таки залишалося за батьками. Характерними були родинні поєднання, коли гуляли одразу 2 весілля: хлопець брав за себе дівчину, а його сестра виходила заміж за брата нареченої. Найкраще, коли родини “мінялися” дівчатами, тоді можна було обійтися без посагу. Адже ділити майно нікому з батьків не хотілося. А так виходило простіше: майно, яке давали за донькою, одразу ж поверталося в родину з посагом нареченої сина.
Починалося все зі сватання, яке лемки називали “презнанки”, “відвідини”, “загварини”, “сватанки”. Хлопець обирав кількох сватів (просотарів) і вирушав до хати нареченої. Ні в якому разі не брали на цю роль вдівців, щоб не принесли лихо у молоду родину. Зазвичай ходили сватати у щасливий день, ними вважали вівторок, четвер, суботу. Неодмінно вирушали пізно увечері або рано вранці, щоб уникнути лихих очей, та не зурочили люди. Гості розповідали господарям приповідку про мисливця та красну дівчину, яку довелося шукати у цій домівці.
На знак згоди подавали могорич, обмінювалися хлібом та сідали за стіл частуватися. Траплялося й таке, що за згодою батьків доводилося й кілька разів приходити. Існувала у лемківських містах Сянок і Ліськ традиція, коли сватів засилала сама дівчина. Таке практикували, коли хлопець йшов до дружини у прийми.
Оглядини та змовини
Оглядини або обзорини, смотрини, углини влаштовували, коли батьки нареченої приходили до батьків нареченого, щоб оцінити майбутнє господарство дочки. Вони ходили по всій господі, і власники не мали права зупиняти, навпаки – показували всі куточки. Оглядини могли не проводити, якщо засватані мешкали в одному селі, і батьки добре знали одне одного. Потім гостей запрошували на святковий обід.
Щодо заручин, то їх могли проводити через кілька тижнів після оглядин. Але у деяких північнолемківських селах це робили вже на сватанні. Спросинами керував староста. Він благословляв молодих, потім ставив їх під хрестом посеред хати, наказував взятися за руки й тричі обернутися навколо себе. У деяких селах руки хлопця та дівчини зв’язували рушником. Над ними тримали хліб та кропили свяченою водою.
Після цього наречена подавала рушники старостам, а наречений дарував майбутній дружині хустку та гроші. Дівчата часто подавали молодому ще й вишиту шлюбну сорочку та букетик квітів зі стрічками і павиним пером. Таку прикрасу називали “покрейткою” і чіпляли до крисані. На початку 20 століття з’явилася традиція обмінюватися ще й шлюбними каблучками. Потім батьки за підтримки сватів обговорювали посаг та церемонію проведення весілля, брали зобов’язання щодо матеріальної підтримки молодої родини. Цікаво, що цей аспект передбачався народним звичаєвим правом. Якщо одна зі сторін угоду порушувала, то мала сплатити грошове відшкодування та витрати на весілля.
Як запрошували на весілля?
У 20 столітті від вивідин та оглядин лемки відмовилися, але інших традицій намагалися дотримуватися. Перед весіллям батьки наречених обов’язково запрошували музикантів, яких на Лемківщині називали гудаками. Обирали старостів, свашок та чопнарів (виночерпіїв). Млодий і млода (або бравтиян і бравта) обирали собі дружок. За 3 тижні до події відбувалися оглашки: священник повідомляв громаді про намір пари одружитися. Аби ті, хто міг би заперечити шлюбу, мали час і можливість про це повідомити.
За кілька днів до весілля млоді з дружками та музиками ходили по селу і запрошували гостей. На півночі Лемківщини цю турботу брали на себе батьки наречених. А в цей час у домівках обох наречених випікали обрядовий хліб, головною окрасою був коровай – символ достатку.
Як забирали наречену?
За майбутньою дружиною їхав весільний поїзд: кілька возів зі сватами та дружками, наречений обов’язково їхав верхи на гарному коні. Про наближення сповіщали сватебчани голосними піснями та пострілами з пістолів. Потім намагалися пробитися до молодої, а родина не пускала. Свати мали відгадувати загадки. Потім до гостей виходила удавана молода, чию роль виконувала подружка або взагалі літня жінка. Дослідники вбачають в цьому обряді залишки захисної магії. Гості відмовлялися і просили віддати їхню наречену. І лише втретє виходила млода, яка вклонялася своїй парі, пришивала до капелюха нове перо чи барвінковий вінок та чіпляла букетик із білими стрічками. А млодий дарував їй хустку та платив дружкам чи братам дівчини викуп. Потім пара перев’язувала рушниками сватів.
У деяких селах Північної Лемківщини молода особисто чіпляла старостам білі хустинки, а рушники подавали вже батьки, але тільки свашкам. Свашки ж віддарювалися короваєм. У Ясельському районі існувала традиція передавати потім цю випічку в хату, де планувалося наступне весілля. Далі млодих благословляли на шлюб батьки та родичі молодої. Староста від імені пари дякував за виховання, просив вибачити всі провини, наречені тричі кланялися батькам. Ті благословляли їх хлібом. Якщо один із пари або обидва були сиротами, то в цю мить прохали допомоги у покійних батьків. Лемки вірили, що померлі предки неодмінно приходять на такі урочистості.
За весільним столом
Потім всі вирушали на вінчання. Після обряду на Лемківщині кожен з наречених повертався додому зі своїми гостями. А після святкового обіду млодий вирушав до дружини. Але були села, де одразу всі йшли до оселі молодої. Там молодих із хлібом та ключами зустрічала мати дівчини, пригощала млодих яєчнею та молоком. Залишки молока хрещена мати молодої виливала позад себе, щоб біди молодят обминали.
Наречена обходила родичів із батьківським хлібом, а ті клали їй в запаску гроші. На Пряшівщині давали “дарник” – ялинку, на вітки якої кожна родичка чіпляла свій дарунок. Потім відбувався обряд посаду молодих за стіл. На почесне місце під іконами подружжя переходило зверху через стіл. Лемки вважали, що тоді в їхній оселі завжди буде достаток. Перед цим млоді тричі обходили довкола стола, щоразу цілуючи кожен його кут. І вже коли всі займали місця, староста проголошував урочисту промову, всі присутні читали спільну молитву і бралися за частування. Головною обрядовою стравою лемківського весілля був сир, який подавали першим.
Завершальні почепини
Після гуляння у молодої увечері всі родичі та гості вирушали додому до молодого. Староста ділив коровай, молода пригощала родичів чоловіка та роздавала їм подарунки: сорочки, хустки, стрічки. Люди речі одразу одягали або чіпляли за пояс, звідки й назву обряду – почепини. А на Горличчині наречена ділила коровай навпіл, з однієї половини пригощала своїх родичів, з другої – чоловікових. Це символізувало об’єднання родів. Далі гуляння тривало вже у нареченого до глибокої ночі. Потім староста казав прощальну промову, дякував господарям за гостину, бажав млодим гарного подружнього життя. Завершувалося свято співами “Многая літа”, якими вшановували гості нове подружжя та їхніх родичів.