Польща подарувала світу чимало видатних особистостей: від великих композиторів і художників до письменників, серед них – лауреати Нобелівської премії Генрик Сенкевич, Чеслав Мілош та єдина жінка – чарівна поетка Віслава Шимборська (Wisława Szymborska). Саме вона залишила дуже яскравий слід у світовій літературі, хоча її поетичний доробок не надто величезний: близько 350 віршів. Але саме у цій скромності й прихована магія. Шимборська не любила говорити про літературу, вважаючи, що автор мусить розмовляти з читачами лише через свої тексти. І це теж було цінним складником її оригінальності, пише krakowchanka.eu.
Життя між Вавелем і рядками
Віслава – друге ім’я поетки, повне – Марія Віслава Анна. Народилася майбутня зірка поезії у 1923 році у невеликому містечку Курнік біля Познані. Талант до поезії проявився ще у дитинстві, батько навіть платив малій дрібні монети за смішні віршики, які та вигадувала на ходу. Вінцентій Шимборський керував маєтками графа Владислава Замойського, після смерті графа у 1924 році родина перебралася до Торуня, а згодом – до Кракова. Тому саме з містом під Вавелем Віслава пов’язала своє життя. У гімназії сестер-урсулинок навчалася старанно, під час Другої світової війни відвідувала підпільні заняття. У 1941 році склала випускні іспити. Щоб уникнути депортації до Третього Рейху, у 1943 році пішла працювати на залізницю.
Саме у Кракові у 1945 році відбувся поетичний дебют Шимборської – вірш “Шукаю слово” (Szukam słowo) у журналі “Dziennik Polski”. Місто стало центром формування її поетичного стилю, почуття гумору і редакторських навичок, які пізніше знадобилися у роботі у “Літературному житті”. А для Кракова Віслава Шимборська стала більше ніж поеткою – символом інтелектуальної культури й поетичної витонченості міста. Краків’яни знали її як уважну, дотепну спостерігачку світу, яка могла водночас змусити посміхнутися й замислитися над серйозними проблемами.
Між віршем і редакторським столом
У 1945 році Віслава почала вивчати польську філологію в Ягеллонському університеті, пізніше перейшла на факультет соціології, але незабаром через матеріальні проблеми від навчання довелося відмовитися. Згодом вона вийшла заміж за поета Адама Влодека (Adam Włodek), у Будинку письменників познайомилася з багатьма видатними літературними діячами. Шлюб тривав до 1954 року, потім вони розлучилися, але дружба з Влодеком збереглася. Через 15 років після цієї події Шимборська пов’язала своє життя з письменником Корнелем Філіповичем (Kornel Filipowicz). Хоча офіційно вони не одружувалися й жили окремо, завжди залишалися невидимою підтримкою один для одного.
У 1952 році вийшов перший збірка віршів поетки “Чому ми живемо” (Dlatego żyjemy), того ж року вона стала членкинею Спілки польських письменників. Ранні вірші Шимборська ніколи не вводила у свої нові збірки, і у цьому також проявлявся її педантичний, дотепний погляд на мистецтво. А на звинувачення у “лівацьких” поглядах авторка відповідала, що молодою погано зналася у справах, які намагалася оцінювати. І що суворо можуть судити лише ті, хто переконаний: кілька написаних ранніх віршів важать більше, ніж усе написане пізніше.
Фейлетони та маленький чорний нотатник
Її вірші часто не витримували “випробування ночі”. Так називала свою оцінку пані Віслава, якщо написані вночі й перечитані вранці твори їй не подобалися, вони без жалю їх викидала. Друзі намагалися рятувати написані рядки. Польський літературознавець і видавець Єжи Ілльг (Jerzy Illg) навіть уклав договір із комунальними службами, щоб йому віддавали вміст кошика для паперового сміття письменниці. Частину текстів встиг забрати на зберігання перший чоловік Віслави Адам Влодек.
Ідеї для віршів поетка записувала у маленькому чорному нотатнику, особливо ті, що їй наснилися. Після реалізації їх викреслювала. Згодом секретар поетки Міхал Русінек зазначав, що розібрати записи у збережених блокнотах нелегко через нерозбірливий почерк. Дуже зворушувало те, що чимало ідей так і залишилися нереалізованими. У 1991 році вірші Шимборської здобули премію Гете, а 1995 році – премію Гердера.
У 1953–1966 роках пані Віслава очолювала відділ поезії у виданні “Літературне життя” (Życie Literackie). Разом із Влодзімєжем Мацьонгом (Włodzimierz Maciąg) редагувала рубрику “Літературна пошта”, писала фейлетони “Додаткове читання”, які пізніше виходили й у інших газетах та журналах. З 1983 року поетка співпрацювала із “Загальним щотижневиком” (Tygodnik Powszechny), згодом – з аудіожурналом “NaGłos”. У 1988 році стала членкинею ПЕН-клубу, а з 2001 року – почесною членкинею Американської академії мистецтва та літератури.
Неповторний світ Шимборської
Відмінне почуття гумору та вміння іронізувати над собою та світом – характерні риси Шимборської, якими захоплювалися всі її друзі та знайомі. Забавки та розіграші залишалися невіддільною частиною її життя, Віслава була переконана, що у світі немає нічого ціннішого за гру та сміх. Додавала, що її дивують лише дві речі: банкомати та хлопці, які вилазять із каналізаційних люків.
Шимборська створила й популяризувала гротескні гумористичні літературні жанри: лєпєї, москаліки та альтруїки. Лєпєї – від слова “lepiej” (краще), комічний віршик з одного речення, де перша частина описує неприємну ситуацію, а друга – неочікуване порівняння. Наприклад, “краще тітка стриптизерка, ніж подані тут реберця”. Ще подобалися друзям колажі, які авторка називала “виклеянками”. Шимборська винайшла цю техніку, коли не змогла купити гарних листівок і вирішила виготовити їх власноруч. Коли приходило натхнення, друзів попереджувала, щоб не приходили кілька днів, бо вона “буде мисткинею”. Цей ритуал повторювався близько 40 років поспіль.
Скромність і світове визнання
У 1996 році Віслава Шимборська отримала Нобелівську премію з літератури “за поезію, яка через парадоксальну гостроту погляду відкриває реалії людського існування”. Академія відзначила її вміння бачити глибокі істини у простих речах, поєднувати філософську проникливість із легкістю та гумором, здатність водночас зачіпати за живе та змушувати посміхатися. Шимборська казала, що її поезія народжується з цікавості до світу й спостережливості за людьми. А нагорода стала визнанням того, що її тонкий, дотепний і глибоко людяний погляд на життя розуміли й приймали люди з різних країн.
При всій великій популярності Шимборська залишалася скромною та спокійною людиною. Вона не любила урочистості, тож коли отримала Нобелівську премію й мусила протягом місяця дати більше інтерв’ю, ніж за все життя до того, друзі навіть жартували про її “стокгольмську трагедію”. Сама авторка зазначала, що її життя було справді щасливим, хоча траплялося багато смертей і сумнівів. Але вона не ніколи не розповідала про особисте і не любила, коли це робили інші. Тому обрала для публіки образ веселої людини, яка вигадує ігри та забавки. А от у хвилини відчаю чи сильних хвилювань прагнула обмежити спілкування й не виходити до людей.
Поетична легенда Кракова
У США, де поетичні томи зазвичай продаються накладами по 2 000 примірників, перша після Нобелівської премії збірка Шимборської “Погляд на світ крізь піщинку” (View with a Grain of Sand) у перекладі Станіслава Бараньчака та Клер Кавана розійшлася накладом у 120 000 примірників. Варто згадати, що, крім літературних нагород, пані Шимборська мала й інші вагомі відзнаки: Золотий Хрест Заслуги, орден Відродження Польщі, золоту медаль “За заслуги у культурі”, орден Білого орла. Письменниця пішла у засвіти у Кракові у 2012 році, попрощатися з нею приїхало чимало людей і з інших країн.
Навіть після смерті Віслава Шимборська залишилася у пам’яті багатьох завдяки своїм творам, дотепному погляду на світ і неперевершеному почуттю гумору. Вона довела, що поет може бути водночас глибоким філософом і веселим спостерігачем життя, здатним дарувати іншим гарний настрій, змушувати замислитися й знаходити красу у повсякденності. Її спадщина – це не лише книги, а й спосіб дивитися на світ. У Польщі та за кордоном поетку Шимборську пам’ятають як майстриню слова, яка вміла “бачити велике у малому” й вчила цьому інших.